Сьогоднішня молодь часто чує слово «війна». Чує у новинах, у тривогах сирен, у тиші після вибухів, у сльозах матерів… Але цього разу студенти ВСП «КТФК НТУ» не просто говорили про війну — вони дивилися їй у вічі. Через долі людей. Через руки, зморені роками й болем. Через очі, у яких живе ціле століття…

Акція «Подарунок для ветерана» стала для студентів не просто завданням. Це був справжній виклик часу. Спочатку здавалося майже неможливим — знайти тих, чиї життя вже давно стали легендою. Адже минуло понад 80 років… Вісім десятиліть відділяють нас від тієї страшної війни. Але моряки не здаються!

Пошуки тривали. І доля подарувала зустрічі, які неможливо забути.

Тільки вдумайтесь у ці цифри…

Дащенко Дмитро Леонтійович,— 1924 року народження. Інвалід війни. 101 рік і 4 місяці… Сто один рік! Ціле століття, у якому були війна, біль, втрати, перемога, відбудова і знову війна…

Ченуша Лідія Захаріївна — 99 років і 6 місяців. У шістнадцять років її, зовсім юну дівчину, примусово вивезли до Німеччини. Після визволення вона продовжила свій бойовий шлях. Її молодість забрала війна…

Четвертушкіна Ольга Яківна — 99 років і 5 місяців. Ветеран війни, учасниця бойових дій.

Її сестра також була ветераном війни.

Ксенія Опря (Попа) — 99 років. Дружина почесного ветерана війни Павла Опря.

Ми, сучасні українці, вже не з чужих слів знаємо, що несе із собою війна. Вона приходить чорним крилом — несе страх, руїни, сльози, біль і порожнечу… Але найстрашніше — коли це випробування випадає людині двічі за життя.

І саме це морозом проходило по шкірі під час зустрічей…

Бо ці люди — не зламані. Не озлоблені. Не спустошені. Вони зустрічали студентів із теплом, усмішками, щирими обіймами. Пригощали, хвилювалися, дякували… А в їхніх очах — цілий океан пережитого. Така глибина вдячності, любові до життя і людей, що важко було стримати сльози.

Студенти також відвідали людей поважного віку — тих, кому вже далеко за 80 і 90 років, дітей війни… Людей, над долями яких чорне крило війни простягнулося двічі: у дитинстві — Друга світова, у старості — війна сьогоднішня.

Крижановська Тетяна Панкратіївна — 90 років.

Бондаренко Марія Іванівна.

Родина Новинських — Михайло Федорович та Тетяна Василівна.

Вожжова Любов Іванівна.

Сметанкіна Марія Іванівна, Томша Євгенія Геннадіївна та інші.

А скільки ще таких людей… Колишні бухгалтери, педагоги, медичні працівники, трудівники — ті, хто усе життя чесно працював, будував, лікував, навчав, виховував… І знову змушений чути моторошне слово «війна»

Яка ж вона — відстань між 16–17 роками, коли тільки сходить зоря життя, і поважним віком, коли людина стоїть уже на вечірньому обрії своєї долі?.. Скільки болю, втрат і спогадів вміщується між цими двома берегами часу…

Сьогодні, коли Україна знову виборює своє право на життя і свободу, ці зустрічі стали для молоді не просто уроком історії. Вони стали уроком мужності, незламності й людяності.

Дякуємо Вам, наші рідненькі ветерани, діти війни, люди великої долі…За Вашу силу і Вашу віру.За Ваші натруджені руки іза життя, яке Ви вибороли для нас!І поки палає пам’ять — житиме Україна.