"Горить свіча — не згасне пам’ять,

І біль крізь роки пророста…

Чорнобиль — це не лише рана,

Це наша совість і біда…”

Рік 1986... рікою Прип'яті із зони відчуження чорною пам'яттю вступає у 2026 Сорок років Чорнобиль поруч: у пам’яті, у тривозі, у кожному сигналі сирени.

У ВСП"КТФК НТУ" відбулися заходи, присвячені роковинам Чорнобильської катастрофи. Це не просто як данина пам’яті, а як жива розмова з часом.

Особливим емоційним центром стала виставка, оформлена бібліотекарем Жанною Лось. Вона не «розповідала» — вона змушувала відчувати. Кожне фото, кожен документ, кожен рядок — як дотик до болю, який не має терміну давності.

Під час бесіди викладачі Інна Карадобрі та Наталя Маларьова акцентували увагу на тому, що Чорнобиль — це не лише трагедія минулого. Це урок, який сьогодні, в умовах війни, набуває особливої ваги. Ризики, пов’язані з атомною енергетикою, більше не є теоретичними — вони поруч із нами. І саме тому знання, відповідальність і свідомість кожного мають вирішальне значення.

Переглядаючи відеофільм про Чорнобиль кожен присутній відчув більше, ніж було сказано, до болю мовчазного, болю кричущого, стискаючого серце

“Горить свіча — не згасне пам’ять,

І біль крізь роки пророста…

Чорнобиль — це не лише рана,

Це наша совість і біда…”

На столі — цифра «40», викладена із запалених свічок.

Сорок вогників — як сорок нагадувань.

Сорок попереджень.

Сорок тихих голосів, які питають: чи зробили ми висновки?..

І коли полум’я свічок тремтить — здається, що це не вітер. Це дихає пам’ять.

Сьогодні, коли поруч звучить слово «Запорізька АЕС», Чорнобиль перестає бути лише сторінкою підручника. Він стає пересторогою, яка говорить із нами напряму.

Минуло 40 років від дня трагедії, яка навчила світ боятися невидимого. Але сьогодні цей страх знову має обличчя — і воно ближче, ніж здається. Війна повернула нам відчуття крихкості безпеки, а згадки про Запорізьку АЕС звучать уже не як історія, а як тривожне сьогодення, застереження людству, про незворотні наслідки...Ми хочемо миру, весни буяння і життя краси!